Нещодавно я просидів за кермом майже вісім годин, ганяючи свіжий Mercedes зі Львова до Києва. Більшу частину дороги, яка була в ідеальному стані, машиною фактично керував автопілот. Він сам підтримував швидкість, сам вів її по смузі, сам акуратно пригальмовував і набирав оберти в загальному потоці. Перші пару годин я був у повному захваті, як дитина, з величезним інтересом дивлячись на це високотехнологічне диво. До третьої години я вже розслабився і запустив подкаст. На четвертій — потихеньку почав листуватися в телефоні. А на п’ятій я раптом усвідомив одну по-справжньому моторошну річ: сиджу я на місці водія, несу всю юридичну відповідальність за те, що діється, але при цьому ні чорта не розумію, що відбувається навколо на дорозі. Мій мозок, заколисаний цією монотонністю і безпомилковою роботою електроніки, просто взяв і “вимкнувся”, переключившись у якийсь фоновий режим очікування.
Цей мій власний випадок змусив мене міцно замислитися. Ми всі мріємо про машини, які повністю візьмуть на себе керування, позбавивши нас цієї нудної рутини за кермом. Але в цій гонці за ідеальним майбутнім ми якось забуваємо про одне по-справжньому ключове, майже філософське питання: поки автомобілі стають все розумнішими, чи не тупіємо ми самі, водії, і чи не стаємо через це ще небезпечнішими? А раптом головна пастка на шляху до безпечного автономного світу — це не огріхи в технологіях, а наша власна, глибоко закладена в мозку, неідеальність?
Від водія до “наглядача”: вбивча нудьга і втрата вправності
Те, з чим я зіткнувся на тій трасі, у вчених навіть має спеціальну назву — парадокс автоматизації. Сенс його до смішного простий: чим крутішою, надійнішою і бездоганнішою функціонує автоматична система, тим менше уваги на неї звертає людина, яка нібито повинна за всім цим наглядати. Наш мозок за еволюцією не заточений під пасивне, одноманітне спостереження. Йому подавай справжні завдання, за щось зачепитися, чимось зайнятися. І якщо автопілот відбирає у нього 99% звичайної роботи, то мозок миттю переключається на щось цікавіше: йде в сторонні роздуми, пірнає в екран смартфона або, що найгірше, скочується в легку напівдрімоту.
В системах автономії другого і третього рівнів (а це, по суті, всі нинішні “автопілоти”) водій, як і раніше, залишається обов’язковим і центральним елементом в ланцюжку безпеки. Він ніби “наглядач”, який, за інструкцією, зобов’язаний бути готовим у будь-яку мить схопити кермо. Але ось тут-то і криється справжня підстава. За свіжими дослідженнями, якими мені розповів приятель з європейського інституту з безпеки на дорогах, водієві, який повністю “відключився” від процесу, потрібно від 5 до 8 секунд, щоб знову врубатися в ситуацію і взяти все під контроль. При 120 км/год це виходить майже 300 метрів чистого “сліпого” польоту по шосе. За ці секунди може статися що завгодно, і не факт, що з хорошим кінцем.
Але є ще одна пастка, яка діє потихеньку, в довгостроковій перспективі, — це поступова втрата водійських умінь. Сучасні хлопці та дівчата, які тільки приходять в автошколи, з перших же уроків сідають за кермо машин, напханих купою асистентів. Вони з ходу звикають, що авто саме паркується, саме різко гальмує в разі чого, саме тримається в своїй смузі. А що буде, якщо такий водій раптом потрапить в халепу на старій тачці, де ніяких електронних нянь немає? Чи зможе він на інстинктах правильно відреагувати на занос на мокрій дорозі, якщо все його водійське життя за нього це робила система стабілізації? Ми запросто можемо виростити покоління “операторів девайсів”, у яких просто не буде тих базових м’язових рефлексів, щоб впоратися зі справжньою нештатною ситуацією на дорозі. Для таких водіїв старий автомобіль без електронних помічників стає джерелом стресу, і рішення продати авто через таку службу, як послуга Автовикуп, виглядає логічним кроком до більшої безпеки.
Цей розрив у навичках вже починає впливати на вторинний ринок. Будь-яка професійна компанія Автовикуп підтвердить: попит на “аналогові” машини з боку молодих водіїв падає. Наприклад, коли мова заходить про автовикуп в Києві, автомобілі з механічною коробкою передач або без системи стабілізації все частіше здаються саме тому, що нове покоління просто не відчуває себе в них впевнено. Таким чином, швидкий викуп авто Київ стає популярним не тільки для проблемних, але і для “занадто чесних” для сучасного водія машин.
Цифрова довіра: як навчитися вірити (але не перестаратися) своїй машині
Наші відносини з автопілотом — це такий тонкий, психологічний танець, повністю зав’язаний на довірі.
Щоб ми взагалі зважилися довірити машині своє життя, вона повинна вести себе якомога більш “по-людськи”. Саме з цієї причини інженери в автопромі витрачають роки і величезні гроші, навчаючи автопілоти рухатися гладко, без цих лякаючих ривків, передбачувано міняти смугу і м’яко скидати швидкість. Якщо автопілот буде смикатися, як новачок з нервами, то ніхто його і вдруге не включить.
Але як тільки система починає працювати ідеально і передбачувано, вилазить зворотна біда — надмірна довіра. Після сотень, тисяч кілометрів без збоїв ми підсвідомо починаємо вважати автопілот всемогутнім і безгрішним. Ми перестаємо дивитися на дорогу, починаємо дивитися кіно, колупатися в ноутбуці, геть ігноруючи ті рідкісні попередження від системи. Майже всі гучні трагедії з “автопілотами” трапилися саме так: система працювала на ура 99,9% часу, а потім в якійсь рідкісній, нестандартній ситуації, з якою вона не стикалася, вона вимикалася, але водій, занадто розслабившись, вже не встигав вчасно відреагувати.
Виробники в курсі цієї проблеми і зі шкіри геть лізуть, щоб з нею впоратися. Ті камери в салоні, які відстежують, чи не втомився ти, куди дивишся, датчики на кермі, які вимагають тримати руки на ньому, ці настирливі звукові сигнали — все це не баги або недоробки. Це усвідомлені, мало не відчайдушні заходи, щоб машина не дала нам, людям, занадто вже розм’якнути і забути про свою роль. Авто буквально намагається нас змусити не лінуватися і виконувати цю нудну роботу “наглядача”.
Ліцензія на “байдикування”: як стануть готувати водіїв завтрашнього дня?
Все, про що я тут розповів, призводить до одного ясного, хоч і невтішного висновку: нинішня система навчання та видачі прав на водіння безнадійно відстала від життя. Вона ні краплі не готує людину до цієї нової, заплутаної ролі — супервізора складної автономної системи.
Я твердо переконаний, що в найближчі роки ми побачимо глобальну перебудову в цій сфері. Цілком може бути, що для машин з автопілотом третього рівня і вище знадобиться не просто стандартні права, а якась спеціальна ліцензія або допуск, на зразок того, що у пілотів сучасних літаків.
І як привчити водія до найризикованішої частини — до того, щоб за лічені секунди перехопити контроль у машини? На реальній дорозі це пробувати — чисте самогубство. Єдиний розумний варіант — круті симулятори для водіїв. Тільки у віртуалці можна без ризику багаторазово відрепетирувати купу сценаріїв, коли автопілот раптово відмовляє в найневідповідніший момент, і натренувати швидку, правильну реакцію. Майбутній іспит на таку “ліцензію для автопілота” напевно буде в симуляторі, а не на майданчику з конусами і розміткою.
Анна, відомий фахівець з транспортної психології, каже: “Нам потрібно радикально змінити підхід до навчання. Раніше ми вчили чисто механіці: крутити кермо, тиснути на педалі, відчувати розміри машини. Тепер же акцент має бути на навичках активного спостереження, на вмінні тримати повну обізнаність про ситуацію, навіть коли навколо повна тиша і нічого не відбувається. Це зовсім інші розумові здібності, і їх треба спеціально розвивати, як у диспетчерів в авіації”.
Парадокс автопілота в тому, що чим крутішим і незалежнішим стає ШІ, тим більше він, як не крути, вимагає від нашого власного розуму. Найважча задача на шляху до повного автономного майбутнього — це не ідеальний код написати. Найскладніше — розібратися з вічною проблемою “прокладки між кермом і кріслом”.
Ми входимо в довгий, і, напевно, найризикованіший перехідний етап в історії автомобілів. Етап, коли машини вже досить розумні, щоб нас приспати, але ще не настільки, щоб справлятися з усіма примхами реального світу. І від того, як ми пройдемо цей етап, залежить, чи зуміємо ми визнати, що нам самим, водіям, потрібне серйозне “перезавантаження”. Нам доведеться заново вчитися водити — або, точніше, вчитися правильно не водити. А ви, коли використовуєте адаптивний круїз на довгих відрізках шосе, ніколи не помічали, що ваші думки вже давно десь витають, далеко від асфальту?
